Спершу трохи інформації: змагання зі слалому-гіганта Helmissimo проводяться на горі Helm (Шолом) трасою довжиною 4,5 км з перепадом висот 905 м. На трасі встановлюється 98 контрольних воріт. 24 березня цього року гонка Helmissimo відбулася вп’яте. Взагалі перша спроба провести змагання в регіоні Sextner Dolomiten, неподалік від кордону з австрійським Східним Тиролем, була здійснена ще в 1986 році. Змагання охрестили Gigantissima, однак через організаційні негаразди вони так і не відбулися. І ось п’ять років тому аматорський спортивний клуб Helm-Vierschach Raiffeisen відродив ідею цих гонок. 
Оскільки Helmissimo не є змаганнями під егідою FIS, брати в них участь може будь-хто охочий, який заплатив стартовий внесок у розмірі 20 євро. Охочих, як правило, хоч греблю гати — зазвичай стартовий протокол закінчується на цифрі 400. У Helmissimo2012 стартовий протокол складався з 378 охочих випробувати себе. Переважно заявки надходять від аматорських команд і клубів, хоча, судячи з деяких назв, деякі учасники придумують ім’я вигаданого клубу вже на ходу. Цього року брати участь у змаганнях мали право спортсмени не молодші 1993 року народження, а за віком список стартуючих був розбитий на категорії MASTER B9, B8, B7, B6, A5, A4, A3, A2, A1, а також Senior — як у чоловіків, так і в жінок. Дами, природно, стартують першими. 
Гірськолижна школа Aktiv-Sport заявила на старт 39 учасників, щоправда, не всі встигли доїхати до Італії до 24 березня, тому стартувало 14 осіб. Якщо чесно, то сумніви — їхати чи не їхати — все ж таки були. Погодьтеся, що отак запросто встати зі стільця в офісі і проїхати 4,5 км, хай навіть із дводенною розминкою — тут є над чим подумати. Однак дух авантюризму відіграв свою вирішальну роль: о 7 годині ранку 24 березня ми сіли по машинах і поїхали в бік Хохпустерталя. Чим ближче було до австрійського кордону, тим більше псувалася погода. Якщо вершину Кронплаца, яку добре видно з Хелма, освітлювало сонце, то гострі піки Зекстнер Доломітен були приховані туманом. Отримавши в Гроберхютте взамін сплачених 20 євро пакет зі стартовим номером, бейсболкою, значком і сухим пайком, поїхав нагору, до місця старту. Ще залишався час на перегляд траси. Або на подумати — а може, все ж таки…? 
Старт неподалік від верхньої станції підйомника Helmbergbahn був обставлений рекламними банерами, загороджений сіткою і взагалі нагадував місце старту реальних змагань — якщо не Кубка світу, то вже Кубка Європи точно. Заїхав за сітку і став намагатися хоча б приблизно запам’ятати конфігурацію воріт. За день до старту керівник Школи Чеслав Домбровскі надав учасникам відеоролик з минулої гонки, від перегляду якого в мене залишилися лише невиразні спогади загального напрямку спуску. Тепер я бачив трасу «ногами» — жорстке покриття, ідеально гладке, на якому без заточених кантів робити абсолютно нічого. Трохи заспокоював далекий стартовий номер — через годину має потеплішати, а 150 людей просто зобов’язані розмолоти лід на дрібну крихту. Поїхав вниз, періодично ухиляючись від італійців, багато з яких шпарили взагалі по прямій — рівень клубного спорту в Італії на цілком недосяжній висоті, до того ж кожен клуб вважає своїм обов’язком заманити до своїх лав колишніх спортсменів. Забігаючи наперед, скажу, що в жінок в основній віковій групі (а також в абсолюті) найкращий час показала Кароліна Тройєр (Karoline Trojer) з місцевого клубу Toblach — учасниця змагань Кубка Європи, що завершила активну кар’єру в 2009 році. О 9 годині дали старт — трасу закрили для перегляду. В очікуванні своєї черги утюжив сусідній схил, абсолютно не розуміючи, як же поїду трасою. Нарешті побачив на старті 140-ві номери — пора готуватися. У стартовій зоні вже був Володя Литвиненко, 153-й номер. Подивився, як він стартував, затягнув черевики — черга стартуючих рухалася швидко: по-перше, інтервал був усього лише 30 секунд, а по-друге, не всі заявлені учасники перебували в стартовій зоні. Напружував ще один момент: 171-м, тобто одразу за мною, стартував італієць із FIS-поінтами, тобто реальний спортсмен. Турбувала думка — наздожене він мене через 4,5 км чи раніше? І як бути в тому разі, якщо він раптом поплескає мене по плечу? Однак усе непотрібне вилетіло з голови, щойно почув сигнал стартового інтервалу: біп-біп-біп… Рівень адреналіну зашкалив, поїхали! Верхня частина доволі крута, в тіні і жорстка. Не можу сказати, що сталося раніше — чи то я приліг на 6-х воротах на «внутрішню» ногу, чи то спочатку на ходу відстрелило лижу, але ось я вже в клубах снігового пилу їду ногами вперед у яскравий помаранчевий жилет Чеслава. БЛІН!!! Кар’єра підкорювача Хелміссімо закінчилася, не почавшись. Якого біса не перевірив затяжку кріплень перед стартом? Понадіявся, що вистачить 10-ки? «Спокійно, спокійно, не хвилюйся», — чую голос Чеслава, який намагається підсунути мені під черевик лижу, що полетіла. Розумію, що ворота я не пропустив, і дискваліфікувати мене начебто нема за що — ага, значить до фінішу ще можна доїхати. Клацаю кріпленням і намагаюся набрати хоч якусь швидкість — після 8-х воріт починається цілком пряма і пологи ділянка, яка закінчується поворотом на 120 градусів. Якось проходжу його на одній лижі, намагаючись зберегти швидкість — штовхатися палицями було б зовсім ганебно. 
Намагаюся почати дихати — без цього можна «здохнути», не доїхавши до середини. Виходить не дуже, часто-часто — ще б і язик на плече висунути. Відзначаю краєм ока контролерів на трасі, одягнених у форму карабінерів. Стоять часто, ворота не проскочиш. Сніг уже доволі сильно розбитий, з’явилися м’які бруствери, подумки відзначаю, що весь час намагаюся прийняти низьку стійку, хоча середина траси не надто полога. Потім ловлю себе на думці, що мені вже абсолютно байдуже — близько я до прапорця, чи далеко: починаю використовувати м’які бруствери для повороту, швидкості мені це, звісно ж, не додає. Із широкого світлого схилу траса йде в тінь від дерев — ух ти, я ж майже доїхав! Попереду починається фінішна полога ділянка, але сил утримати компактну стійку вже мало — м’язи забиті, до фінішу під’їжджаю вже якось, дихаючи як паровоз, розуміючи, що програв жахливо багато, але той хлопець з фіс-поінтами, що дихав у спину, мене все ж таки не обігнав. 
Коментарі на фініші і навіть час на табло я так і не подивився — намагався відсапатися і зрозуміти, живий я чи не зовсім. Рівень адреналіну поступово став знижуватися, і поруч побачив хлопців з команди Activ-Sport: НАШІ! Все ж таки, навіть попри падіння, до фінішу я дістався, що можу підтвердити офіційним протоколом. Ну, а Helmissimo2012 доведеться згадувати тепер цілий рік — і готуватися до нової гонки, якщо, звісно, буде така можливість. 
P.S. Величезне спасибі гірськолижній Школі Activ-Sport і Чеславу Домбровському за можливість участі в змаганнях Helmissimo2012 і фантастичний тиждень в італійських Доломітах; велика подяка тренерам Бартеку і Гжегожу за корекцію техніки — сподіваюся, що їхні старання не пропали дарма. Дякую Максу Бульдозеру — за терпіння і хороший настрій у групі Вепрів, гігантський респект Лєні Тимошенко за призове місце в Helmissimo, Андрію і Жені Тимошенко — за хорошу компанію, а всім учасникам Школи — за позитивний настрій.
Helmissimo2012: враження неофіта
