У червні 2010 року я мав приємність взяти участь у конгресі ESSKA, організації, яка займається спортивною медициною. Зустріч відбувалася в Норвегії, в Осло, і була дуже повчальною. Дві сесії цього значного заходу були присвячені травмам в альпійському лижному спорті. Зараз я хочу поділитися найцікавішою інформацією, яку там почув. Висновки, які кожен із читачів може зробити самостійно, доволі невигідні для представників ФІС і всіх тих, хто сліпо вірить у теорії, які вони проголошують. 
Частота виникнення травм. Дані про кількість травм в альпійському лижному спорті, які надавалися раніше, говорили про 1-4 травми на 1000 виконаних спусків. І хоча багато років усі дослідники підкреслювали, що ризик травм під час занять лижним спортом значно більший, ніж вважалося, і він зростає разом зі зростанням швидкостей, але лише зараз ми володіємо реальними даними. У 2006-2008 роках норвезькі дослідники проаналізували сучасний травматизм в альпійському лижному спорті в спортсменів Кубка Світу. Аналіз стосувався 521 спортсмена. У досліджуваній групі виявлено 191 травму, що перериває активну діяльність лижника щонайменше на один день, що означає 36,7 травми на 100 спортсменів. Травми відбувалися передусім під час змагань. Також було визначено ризик травматизму в певних дисциплінах. Отже: спуск — 20 травм на 1000 з’їздів, супергігант — 3/1000, гігант — 10/1000, слалом — 4/1000. З цього порівняння однозначно випливає, що головна причина виникнення травм — це швидкість. І попри те, що кожній людині з нормальним IQ це зрозуміло й без проведення дорогих досліджень, продовжують організовувати дедалі швидші з’їзди в усіх дисциплінах. Також має значення ступінь підготовки трас і дедалі швидше змащення. Вже кілька років тому Марк Жирарделлі звертався до організаторів змагань КС щодо необхідності зробити менш швидкісними всі дисципліни за допомогою зміни правил встановлення трас: … на екрані телевізорів глядачі не в змозі оцінити, чи рухається лижник зі швидкістю 90 км/год, чи 120. 
Для спортсменів же це величезна різниця в часі реакції на виправлення помилки. Вболівальники ж бачать і можуть оцінити різницю в техніці подолання дуг. Тоді навіщо потрібні дедалі відкритіші траси і дедалі більша швидкість?… — ставить риторичне запитання старий майстер. Для прикладу: відому всім трасу спуску в Кіцбюелі Жан-Клод Кіллі подолав у 1966 році за 2 хвилини 16 секунд, а Дід’є Куш у 2008 отримав результат 1,52, що означає на 18% швидше. Середня кінетична енергія, з якою рухався Куш, відповідно, була вищою на 40%. І саме це пояснює зростання ризику. Але не можна вимагати від спортсменів, щоб вони самі по собі стали їздити повільніше… Також було проаналізовано вплив зміни регламенту, що визначає технічні параметри лиж із 2011 року (довжина, радіус повороту, висота плити). Виявилося, що ці зміни жодним чином не покращили безпеку спортсменів, а крім того, кількість травм постійно зростає! Схоже на те, що керівники ФІС зайшли у глухий кут, з якого їм буде складно вийти. Бо виник ефект замкнутого кола: довші й менш таліовані лижі роблять необхідним менше підкручування встановлення трас. А це, своєю чергою, збільшує швидкість спуску. Швидкість збільшує ризик. Намагаючись зменшити ризик, ФІС збільшує довжину лиж і радіус повороту — і так далі, і так далі… Лижі, сноуборд чи фристайл? Також було проаналізовано рівень ризику в різних дисциплінах «снігових» видів спорту, порівнюючи травматичність у фристайлі, сноуборді та альпійському лижному спорті (звісно, на професійному рівні). Виявилося, що найнебезпечніший фристайл, трохи менше — сноуборд, натомість альпійський лижний спорт становить меншу небезпеку, ніж дві попередні дисципліни. Але це аж ніяк не означає, що він безпечний. Тому перед Федерацією постає складне питання: як зробити змагання привабливішими для глядачів і водночас безпечнішими для спортсменів. Чи здатний нинішній склад керівників розв’язати цю проблему?
Травми — замкнуте коло
