Уперше я побачив його на Кубку світу зі слалому в Кіркерюддбаккені, десь у 1983 році. Сталося так, що ми піднімалися на одному бугелі вздовж понад 600-метрового схилу. Тоді я так розхвилювався, що не наважився з ним заговорити. Наступного разу доля звела мене з Інгемаром на льодовику Йостедальсбреен у Норвегії, де він тренувався разом зі Стігом Страндом та іншими шведськими спортсменами. З кількома колегами з Академічного клубу Осло ми спостерігали за ними. На відміну від інших Інгемар їздив мало, але з граничним захопленням і концентрацією. Ми захоплювалися ним. Так, уже тоді ця людина була для багатьох із нас живою легендою. 
Того разу ми навіть обмінялися кількома словами, а великий Інгемар дозволив нам з’їхати «своїм» слаломом. Ніколи цього не забуду. Наступної зустрічі довелося чекати майже двадцять років. Інгемар Стенмарк був почесним гостем на презентації системи Fusion у словенському Бледі. Тоді й з’явилася можливість поспілкуватися з ним трохи довше. А польський імпортер лиж Elan Кшиштоф Фольц повідомив вузькому колу втаємничених про майбутній візит Інгемара до Польщі. Зрештою цей візит відбувся! Через запізнення літака великий майстер прибув на пресконференцію в резиденції фірми Folc Sport у Варшаві прямо з аеропорту. У сірому светрі простого крою, високий і дуже худорлявий (що свідчило про його чудову форму), він був явно збентежений таким урочистим прийомом. Пізніше в розмовах неодноразово підкреслював, що не дуже розуміє того галасу, який його оточує — адже він «просто добре катався на лижах», а в цьому немає нічого особливого… «Лише» 86 перемог на етапах Кубка світу, три титули чемпіона світу, дві золоті олімпійські медалі — це рекорд, який, можливо, ніколи не буде побитий жодним іншим гірськолижником. Олімпійських медалей могло бути й більше — завадило отримання Інгемаром ліцензії «В» (втрата статусу «аматора»), яку Міжнародна федерація лижного спорту FIS сама вигадала і від якої через рік сама ж відмовилася. Але повернімося до візиту в Польщу. Після Варшави були Закопане, Бялка Татшанська і Малий Цих, де молоді спортсмени влаштували Стенмарку дуже теплу зустріч на вершині Котельниці Бялчанської. І майстер знову був збентежений. Представники нашої редакції супроводжували Інгемара всі три дні, за які змогли пізнати його доволі добре. Це дуже інтелігентна людина. Попри постійно збережений зовнішній спокій, він швидко аналізує ситуацію і помічає багато деталей. Уже як анекдот переказуємо питання, поставлене Інгемаром на підйомнику в Малому Циху: «Чому в Польщі найкращі підйомники стоять на схилах, які мало придатні для катання?» На наступних сторінках ми постараємося якомога точніше передати зміст бесід з Інгемаром Стенмарком протягом його перебування в Польщі. Сподіваємося, що і ви відчуєте їхню незвичайну атмосферу. НТН: Інгемаре, ти найтитулованіший гірськолижник в історії. Для багатьох людей, пов’язаних зі спортом, ти став кумиром. І, як відомо, у кожної легенди є свій початок. У твоєму випадку — це Тернабю, невелике містечко на далекій півночі Швеції. Хто і коли пробудив у тобі інтерес до спорту? І.С.: Мій батько замолоду був гірськолижником, тож природно, що на лижах катався і я. Також великий вплив на початок моєї кар’єри мав мій сусід, друг дитинства, а згодом суперник Стіг Странд. Він почав тренуватися раніше за мене, і довелося постаратися, щоб не відставати. Усе сталося дуже природно, точно й не пам’ятаю як… НТН: Тобто випадково. Під рукою не було іншого заняття? І.С.: Так іноді буває. Хтось із моїх знайомих грав у футбол, інші нічого не робили, а я любив кататися на лижах. НТН: І все ж, ти доволі рано вирішив, що у твоєму випадку гірськолижний спорт не обмежиться суто оздоровчими мотивами? Ми чули історію про один написаний тобою шкільний твір… І.С.: Так, це правда (широка усмішка з ноткою ностальгії). Коли мені було дев’ять років, учителька дала нам завдання написати твір на тему, ким би ми хотіли стати в майбутньому. Я написав, що стану професійним гірськолижником. Учителька не зовсім могла це зрозуміти й пояснювала мені, що лижі — це не професія. Але я вперся, а потім якось так і вийшло… НТН: Тоді тобі було дев’ять років. А коли ти зрозумів, що гірськолижний спорт справді твоє покликання, що твій талант не є чимось звичайним? І.С.: Очевидно, такий імпульс мені дали перші виграні шкільні змагання. Потім я став вигравати дедалі частіше, а ранг змагань ставав дедалі вищим. Постійне суперництво зі Стігом Страндом підігрівало нас обох. Десь у п’ятнадцять я почав розуміти, що в мене є талант, який може допомогти мені в досягненні великих перемог. НТН: У який момент кар’єри зав’язався твій союз зі словенською (тоді югославською) фірмою Elan, союз, якому ти залишався вірний усі роки стартів? Зараз ти знову повертаєшся до цієї фірми як консультант. Якою була ваша перша зустріч? І.С.: Нас зі Стігом запросили взяти участь у тренувальному зборі збірної команди юніорів десь на півночі Швеції. У тому ж місці проходили тести лиж різних виробників. Якась людина з фірми Elan запропонувала нам спробувати ці, тоді дуже екзотичні для мене лижі, і вони мені дуже сподобалися. Видно, в імпортера Elan був гарний нюх, бо він запропонував мені й Стігу купити ці лижі за ціною, у перерахунку на нинішню — по три євро. Тоді це було небагато навіть для мене (сміється!). НТН: Стіг Странд все ж міняв лижі ще кілька разів протягом кар’єри і довше їздив на лижах Dynastar. Ти залишався на Elan. Ніхто ніколи не спокушав тебе змінити марку? І.С.: Протягом кар’єри я всього двічі тестував лижі інших виробників. Яких саме, не скажу (сміх)! Їхня продукція мене не захопила, і я знову повертався до своїх лиж. Крім того, сервіс, який надавала мені фірма Elan, був настільки чудовим, що іншим фірмам було важко з нею зрівнятися. Elan інвестував у мене багато організаційних зусиль, роботи над новими моделями і грошей. Як я міг їх підвести? НТН: Юре Вогельнік, твій сервісмен, який був з тобою протягом усієї кар’єри в Кубку світу, розповідав нам, що в якомусь сезоні в тебе була всього одна пара лиж, на яких ти виступав і в гіганті, і в слаломі, і з якими ти спав. І.С.: Так, так (сміх)! Майже правда… Справді, у сезоні 1978-79 рр. у технічних дисциплінах я виступав на одній-єдиній за весь сезон парі слаломних лиж. Того сезону я виграв усі гіганти й кілька слаломів. Вони були просто дивовижні, і ніколи більше в мене не було лиж, які б так мені підходили. Неправда лише те, що я з ними спав. Це Юре клав їх у ліжко, щоб із ними нічого не трапилося.
НТН: Відкладемо на хвилину питання спорядження. Кажуть, у тебе ніколи не було тренера, або як тепер це називають «coach»? І.С.: Знову неправда! Звісно, у мене було багато тренерів. Десь із середини моєї кар’єри «coach» потрібен був лише для того, щоб вирішувати питання з транспортом, готелями, харчуванням тощо. На тренуваннях навчався сам або за допомогою відеокамери. Їздив завжди дуже зосереджено. Навіть на розминці біля поставленої траси слалому чи гіганта намагався звертати увагу на дрібні нюанси, які могли б допомогти мені стати ще швидшим. Гадаю, багато тренерів переоцінюють свою роль у формуванні спортсменів, які мають непересічні здібності. Індивідуальностям треба дозволяти робити висновки самим. Адже більшість спортсменів — не машини, здатні нескінченно повторювати задані вправи. Погляньте, як їздить сьогодні Боде Міллер. Більшість тренерів світу сказали б, що він робить кардинальні помилки, і з погляду обов’язкової техніки мали б рацію. А Боде вигравав, причому в усіх видах. Це чудовий приклад спортсмена, який випередив своє покоління і формує нові стандарти. У мій час так було і зі мною, тільки мій стиль був менш ефектним. НТН: Ми обговорили питання техніки і спорядження. Тепер про те, коли ти вперше піднявся на подіум гірськолижного Кубка світу. Ти пам’ятаєш цей день? І.С.: Так, це було в 1974 році, в норвезькому містечку Восс. Там я посів друге місце в слаломі і третє — у гіганті. Не пам’ятаю тільки, які з них проводилися першими… Здається, це був гігант. Потім були змагання в Польщі, у Закопане. Слалом на дуже крутій та обледенілій горі (Носаль — прим. ред.). Я посів четверте місце й був дуже злий — адже гора мені дуже підходила. Більше я ніколи в Польщі не стартував. Тепер я тут удруге в житті й бачу, наскільки багато змінилося. НТН: Ти виграв Кубок світу 86 разів. Наступними за кількістю перемог були Анне-Марі Мозер-Прель із 66 першими місцями й Альберто Томба з 50. Чи є серед твоїх перемог така, яка запам’яталася особливо сильно? І.С.: Так. Ті, які я вигравав уперше, тобто перша перемога на Кубку світу, перший титул чемпіона світу і перша золота олімпійська медаль. Але найкраще пам’ятаю, напевно, Олімпіаду в Лейк-Плесіді. Там я здобув дві золоті медалі, це було щось дивовижне. Мені навіть здавалося, що це мені наснилося. НТН: Через чотири роки ти не міг стартувати в Сараєво через напівпрофесійну ліцензію «В». Ти був дуже злий на діячів FIS за запровадження цієї ліцензії? І.С.: Взагалі-то ні. Коли я вирішив обрати цей вид ліцензії, навіть не думав, що дотримаюся до Сараєво. Я отримував свої гроші за старти офіційно, не таємно, як це робили інші спортсмени. По-справжньому розлютило мене те, що сталося після Олімпіади, коли FIS скасувала статус аматора, і всі раптом стали професіоналами, якими насправді вже давно були. Я завжди замислювався над тим, чому не можна було зробити це до Сараєво? І хоча багато хто говорить про це й тепер, не думаю, що вся історія була «розіграна» лише для того, щоб позбутися на Олімпіаді Стенмарка. Просто деяким керівникам забракло уяви. НТН: Кого зі своїх суперників ти поважав найбільше і хто становив для тебе найбільшу небезпеку? І.С.: Важко сказати. Їх було багато. Спочатку Густав Тоені та П’єро Гросс, потім брати Маре і Марк Жирарделлі, а наприкінці — Альберто Томба. Я справді виступав дуже довго. Але найкраще пам’ятаю гостру боротьбу за першість у загальному заліку Кубка світу, де моїми суперниками були Філ Маре і Боян Крижай, на складних слаломних трасах, як у Венгені. Боян їздив як божевільний — усе ставив на одну карту. НТН: Отже, наступна тема — загальний залік Кубка світу. Відколи до програми ввели Super-G (супергігант), стало важко виграти Великий кришталевий глобус, не беручи участі у швидкісних дисциплінах. Філ Маре зумів пристосуватися, а ти залишився зі слаломами. Швидкісний спуск і супергігант не були твоїм коником? І.С.: У юності я багато виступав у швидкісних спусках. Уже тоді виходило не все, особливо на прямих ділянках, де треба було використовувати здатність лиж ковзати без опору. Зазвичай я надто закантовував лижі, через що багато втрачав на прямих ділянках. На Кубку світу я стартував у швидкісному спуску лише раз — у Кіцбюелі. Поїхав із прямими палицями, бо вигнуті спускові мені дуже заважали. Я їхав так повільно, що боявся, чи не врiжеться в мене наступний учасник… Мій час був на 11 секунд гіршим за результат переможця. Багато разів стартував у супергіганті, але й там хороших результатів не показував. Тільки раз, у Шладмінгу, я був п’ятим, але траса більше була схожа на гігант, без довгих ділянок ковзання. Ще помітив, що швидкісні тренування дуже псували моє відчуття лиж і снігу в слаломах, і ризикувати я не хотів. НТН: Адже саме під час тренування швидкісного спуску в Масо Корто ти отримав найсерйознішу в кар’єрі травму — пошкодження шийних хребців. А втім, ти завжди відрізнявся здоров’ям. І.С.: Та травма виглядала серйозно, але все закінчилося легким переляком. Відпочивати довелося всього два тижні. У 14 років я пошкодив коліно — розтягнув зв’язки чи щось таке — і не міг їздити місяць. А крім цього (тьху-тьху, щоб не наврочити) нічого більше зі мною не трапилося. НТН: Ти вважаєш, це успадковані гени, чи, може, в тебе якась спеціальна програма оздоровлення?
І.С.: Думаю, секрет простий. Я ніколи не намагався їздити вище своїх можливостей. Завжди залишав собі невеликий запас безпеки. Катався місцевістю, добре знайомою за тренуваннями. Без ризику. НТН: Для твоїх суперників це звучить неправдоподібно. Великий Інгемар 86 разів поклав їх на лопатки, і при цьому ніколи не викладався повністю! І.С.: Ні, це не так (сміх)! Я ніколи не ризикував без потреби. Якщо на тренуванні були погані умови, я переставав тренуватися. Якщо на змаганнях існувало якесь особливо важке місце, я намагався виграти час на іншій ділянці, щоб зберегти запас для складної. НТН: У нашій подорожі в часі ми наближаємося до кінця твоєї кар’єри, до Олімпіади в Калгарі, де ти виграв другу спробу в слаломі. Тоді ти проїхав найдинамічніше за всю свою кар’єру. Цього вистачило для п’ятого місця після дуже слабкої першої спроби. Але нас цікавлять лижі, на яких ти стартував. Перед Олімпіадою ти нібито пробував сильно «таліовані», а в Калгарі виступав на звичайних, рівних. Чому? І.С.: Ще у 1987 році фахівці Elan виготовили для мене дуже таліовані лижі. Я тестував їх потайки від усіх, часто вночі, при світлі фар ратраків. На цих лижах я дуже швидко проходив пласкі ділянки траси, але не міг впоратися з ними на крутих та обледенілих схилах. Вони вимагали дуже великих зусиль при перекантовці. Одного разу я навіть стартував на цій парі на змаганнях і виступив дуже слабко. Тепер я знаю, що вони просто були занадто довгими. Ми створили карвери з ростовкою 205 см, а це було забагато. Стартувати на них на Олімпіаді не мало сенсу, хоча слалом був доволі пологим. Тоді ніхто не вірив, що лижі для змагань можуть бути короткими. НТН: Спостерігаючи за розвитком гірськолижного спорядження сьогодні, що ти скажеш про карвінгові лижі? І.С.: Я вважаю, що це найкраще, що могло статися в гірськолижному спорті. Сучасна техніка дуже природна. Жодних «викрутасів», контрротацій, контрольованих проковзувань. Їдеш туди, куди дивишся, ковзаєш на кантах лиж — і все! Уся філософія! Дуже шкодую, що карвінгових лиж не було тоді, коли я ще виступав. НТН: Марк Жирарделлі думає точно так само. І.С.: Марк сам «вирізав» свої лижі. Він прагнув надати їм більш таліованої форми, шліфуючи канти напилком у зоні під черевиками. Жахлива робота. Він вірив, що це йому допомагає. Його долоні були в крові… НТН: Ти ще дивишся Кубок світу по телевізору? Якщо так, що ти думаєш про нинішніх спортсменів? І.С.: Дивлюся змагання, коли дозволяє час. Трохи співчуваю хлопцям, бо сучасний гірськолижний спорт набагато важчий, ніж у мій час. У зв’язку з удосконаленням спорядження і техніки практично неприпустимі найменші помилки. У мої часи в слаломі до уваги бралися п’ять, може вісім, спортсменів. Сьогодні змагання може виграти кожен із першої тридцятки і навіть далі. Усі дисципліни стали швидшими, а спортсмени йдуть трасою на межі безпеки. Зараз цей спорт пов’язаний із великим ризиком. Найбільше мені подобається індивідуальний стиль Боде Міллера, оскільки він відрізняється від інших. До душі техніка Кале Паландера, а в слаломі подобається спостерігати за Манфредом Прангером. Він теж трохи випереджає свою епоху. Його стиль зовсім інший, але, на мою думку, йому ще треба попрацювати над траєкторією проходження траси. Він часто йде задовгою лінією, але, попри це, дуже й дуже швидко. НТН: Хотілося б запитати про твоє життя поза спортом. Під час кар’єри в Швеції ти став зіркою першої величини. Як ти до цього ставився? І.С.: Розповідають, що коли я був на піку форми, люди кидали роботу й ішли дивитися змагання по телевізору, а діти втікали зі школи. Я не знав про це, бо був далеко. Коли приїжджав до Швеції, мені проходу не давали. Піду в кіно чи на вечерю зі знайомою — наступного дня газети вже пишуть про новий роман. Дуже цього не любив. Ніколи не вважав, що роблю щось незвичайне, просто швидко катався на лижах. Я не той тип людини, якій подобається галас навколо своєї персони. Проте мене приємно здивував теплий прийом у Польщі. Не думав, що стільки людей мене ще пам’ятають… НТН: Що ти робив усі роки після завершення кар’єри?
І.С. Одразу після завершення стартів у Кубку світу я поїхав до Японії і прожив там п’ять років. Допомагав розробляти одяг для гірськолижників Goldwin. У Японії також співпрацював із фірмою Yamaha, яка хотіла випустити на ринок власні лижі — зрештою безуспішно. Для Salomon працював над створенням перших чотириклипсових черевиків. Потім роботи було не дуже багато, аж до травня 2004 року, коли я знову підписав контракт з Elan. І щасливий, що знову починаю активний етап свого життя. НТН: Що б ти хотів передати молодим спортсменам? Якийсь секрет успіху великого Інгемара? І.С.: Звісно. Багато думайте на тренуваннях і вдома, аналізуйте свою техніку. Перед змаганнями — звісно, після ретельного перегляду траси — постарайтеся повністю вимкнути сірі клітини й дозвольте увазі розосередитися. Спочатку, коли я ще дуже нервував перед кожним стартом, у мене була відпрацьована спеціальна техніка. Я робив два-три повороти й підходив до гори, і знову, і знову. До моменту, коли стартер наполегливо викликав мій номер. Таким чином, у мене не було часу стояти на старті й думати про наслідки. Крім того, я завжди був добре розім’ятий! Потім залишалося тільки з’їхати вниз, а це не так важко… НТН: Звісно, це цілком легко… Дякуємо за бесіду і до побачення! І.С.: Дякую і я.
Інгемар Стенмарк
