Мене, як зацікавленого й такого, що розвивається, лижника, з неймовірною силою приваблюють гірськолижні змагання будь-якого рівня. Але спостерігати за адреналіном та емоціями лижників, що проносяться трасою, — це одне, а от взяти участь у змаганнях, хай навіть чемпіонаті міста Маріуполя, і перевірити свій лижний потенціал, довести собі, що можу, — це зовсім інше. Відкриття цілком нової для мене спортивної гірськолижної складової сталося після першої участі в аматорському чемпіонаті України, дякуючи «Буковельським Іграм», а далі вже пішло-поїхало. 
Відмовити собі в можливості участі в культових змаганнях Helmissimo, перебуваючи в Італії, я, ну ніяк, не міг. Дуже вже сильно зацікавили розповіді очевидців, що випробували долю на знаменитій трасі марафонського слалому-гіганта на схилі гори Helm завдовжки 4200 метрів і з перепадом висоти 950 метрів, 95 воротами і 380 учасниками!!! Не можу сказати, що не готувався до такого марафонського заїзду. Були і «стійки» по 5 хвилин, були й інтенсивні одно хвилинні спуски з хвилиною відпочинку на Кронплаці, була й їзда трасою гіганта, і катання на одній нозі, і багато-багато іншого, що можливо в школі карвінгу «Activ-Sport». І ось 3 березня 2010 року — довгоочікуваний день Helmissimo настав. Реєстрація. Трохи переляканий рясними спусковими комбінезонами збірних європейських країн, я простягнув 20 євро усміхненому італійцю. Свій стартовий номер я вже знав за кілька днів до стартів. Дуже, до речі, зручно зроблено прийом заявок на участь через сайт змагань www.helmissimo.it, на якому можна дізнатися максимум інформації про учасників, команди, результати минулорічних стартів, побачити сотні фотографій спортсменів, що вилітають із траси, та багато іншого. Привітний італієць підбадьорив мене неперекладним італійським фольклором і у відповідь на мій двадцятиєвровий стартовий внесок простягнув мій номер 284 і фірмовий пакет. Вміст пакета приємно порадував швидким мастилом SWIX, скістрепами Helmissimo, якимось місцевим бадьорливим напоєм, ковбасками і печивом — довго спускатися, треба й підкріпитися. Атмосфера ставала дедалі менш лякаючою при вигляді добродушного спілкування італійців, австрійців, німців, поляків, голландців та учасників з інших країн, які, можливо, зовсім нещодавно рубалися на кубкових стартах. «Чайників» не було. Не в спускових комбінезонах було всього людей двадцять, що підкреслює рівень ветеранського й аматорського спорту в Європі. 
Перегляд траси. З відчуттям легкої паніки і побоюванням стерти базове мастило, йду на перегляд. Хоч як би я намагався задіяти всю свою фотографічну пам’ять, запам’ятати 95 воріт неможливо. Тому перегляд траси звівся до оцінки відстані, виділення найпідступніших місць і пласких ділянок, де можна стати в стійку. Перша думка, коли перетнув створ фінішу, після перегляду: я втомився дивитися на цю кількість червоних і синіх воріт, а їх ще треба проїхати. Не довго роздумуючи, кинувся на другий перегляд, але в швидшому темпі. Потроху переходячи з плуга на канти, повертався знову в плуг, коли незліченна кількість дядечків у жовтих жилетах докірливо грозили пальцями. Виявляється, близько трьохсот карабінерів стоять по всій трасі з раціями на згладжуванні й контролі, тому бажання «стрельнути» прямою в лісочку зникло миттєво. Стан снігу на старті траси (2040 м) істотно відрізнявся від стану на фініші (1136 м). Вийшло сонце, і таке потепління, зіставлене зі стартовим 284-м номером, насторожувало думками про канави, улоговини, вирвані криві прапорці, фініш по воді та інші принади. Перелякано вициклюю і полірую собі лижі. Базове і фторове мастило після двох переглядів не стерлося. Даю щітки і прискорювач, подумуючи, що тут би не прискорювач, а уповільнювач. Ой, доїхати б… СТАРТ. Старт для першого учасника о 9:00, як написано в програмі, хвилина в хвилину. Спостерігаючи за стартом перших чоловіків, виникає гостре бажання відвідати «WC». Кілька разів… Учасників випускають 
зі старту кожні 40 секунд, тому є ймовірність, якщо гепнуся, що хтось обжене, а може й навпаки, я когось наздожену. Треба подумати, як роз’їжджатися в такому разі. Поїхали двохсоті номери. Ну, треба ж, 200 людей за дві з половиною години! Треба розминатися. З наближенням старту все більше ниє хворе коліно. Роздягаюся. А-аааа. Залишилося 5 людей. Намагаюся думати про щось хороше. Кліпси застебнути, сніг з лиж струсити, маску одягнути… Пі-пі-пі-Піїї. Ну, поїхали — дорогу здолає той, хто йде! Перші вісім воріт — хороший ходовий гігант — діють протверезливо. Ну, де ж ті червоні ворота на верхівці горба, а ось же вони, ай переобережничав. Далі в стійці метрів 300, і одне з найпідступніших місць — різкий поворот лісової просіки на 150 градусів. Увійдеш швидко — впаяєшся в сітку, сильно вигальмуєшся — втратиш дуже багато секунд, адже попереду ще 200 метрів пласкої ділянки. Начебто впорався. А ось тепер почнеться нормальна робота. Ялинки, фотографи, карабінери, якийсь готельчик збоку і всього два повороти — ліворуч і праворуч. Обережничаю. Розумію, що даремно, але все одно обережничаю. Ось показалася яма, у якій напевно буде видавлювати компресія. Встояв. Пласко. У стійку. А ж бо це ще й не половина. Швидкість доволі пристойна. Ловлю себе на думці: а де ж канави, застругa і ями? Попереду бачу карабінера з граблями, що чухає сніг біля воріт. Молодці, які. Крутизна схилу зростає. Згадую, що скоро найкрутіша частина траси, а ніжки вже того. Обережничаю. Адже мета — доїхати. Почався передфінішний крутосхил. Пам’ятаю слова своїх учителів — на пласкому треба шукати швидкість, а знайти її можна лише на крутосхилі перед пласкою ділянкою. Ай-я-яй. Яка прикра помилка. Запізнюючись на ворота, я вгатився у вішку. Встояти, встояти, встояти! Встояв, але швидкість втратив. Треба ж, і це саме перед пласкою 800-метровою ділянкою. Тепер стійка. Розумію, що чим нижче, тим швидше. Але якось ноги не дуже хочуть згинатися. Схил відпустило, і відчуваю, що ковзання зовсім не ідеальне. Бачу попереду довгоочікуваний фініш, який із величини сірникової коробки чи не миттєво виростає до реальних розмірів. Намагаюся на фініші не крекчати і працюю над естетикою своєї незграбної стійки — люди ж дивляться. Ура… Я доїхав!!! Обертаюся на табло. Табло не бачу, зате бачу задоволене обличчя Чеслава. Задоволений, він фінішував за 4,63 сек до мого фінішу. Ноги звело. Прошу його відстебнути мене з кріплень. Чомусь падаю. Добре як. Спостерігаю поряд лежачого італійця. Весело… Тиснемо руки. Потім дізнався, що в нього я виграв, хоча й не багато. Вся моя напруженість залишилася нагорі, на старті. Ура! Тепер «свято». Йду дивитися свій результат. 3 хв 45,98 сек. З 34 стартувавших у своїй групі я п’ятнадцятий, нормально. Не знаю, добре це чи погано, але дуже задоволений, що доїхав. Хоча навіщо ж я так обережничав?!! Натовп на фініші пожвавився — поїхала найсильніша група — претенденти на абсолютно найкращий результат. Фінішує член збірної Польщі Войтек Загурський. Як??? Дивлюся на табло — 3 хв 12,96 сек. Як? На 30 секунд краще за мій результат! Я ж начебто не пішки йшов. Монстри!!! Це й був абсолют. Нагородження. За чотири години організаторам вдалося пропустити трасою 380 учасників! У районі спеціально обладнаного кафе в зоні фінішу всі діляться враженнями. Засмучений Бартек Птак, керівник дружньої лижної польської школи. Він другий рік не доїжджає до фінішу, хоча з усмішкою каже, що був першим, але тільки до п’ятнадцятих воріт. Через 30 хвилин після фінішу останнього учасника, в районі нагородження з’явилися фотографії всіх учасників на фірмових бланках Helmissimo. Оперативно. Знаходжу себе на двох воротах. Видно, що старався. Організатори готуються до нагородження. Хвилина в хвилину, о 14:00 почалася церемонія нагородження. Цікаві кубки, фірмові медалі, подарунки спонсорів. Цього разу все це не для мене, але подивитися і поаплодувати найкращим спортсменам вважаю необхідним. Вікові ветерани дуже здивували рівнями результатів. Виявляється, був ще й командний залік за п’ятьма найкращими результатами. Абсолютного переможця Войтека Загурського одноклубники ефектно викупали в шампанському. Почалася лотерея за стартовими номерами з пам’ятними, корисними або булькотливими подарунками. Молодці організатори! 
Викликає дуже великий інтерес і повагу праця організаторів Helmissimo. Вони змогли дуже якісно провести такі масштабні змагання, створили не лише спортивну, а й душевну атмосферу свята. Усі результати і фотографії можна побачити на сайті змагань. Іноді я переглядаю їх, щоб згадати про той неймовірний адреналін Helmissimo. Через кілька місяців мені й досі сниться той довгий спуск із 95 воротами, і я мрію повторити його. Якщо комусь опис моїх емоцій здасться дивним і не дуже цікавим, пропоную отримати свої — на Helmissimo 2011.
Helmissimo — нотатки марафонця
