Від попередньої відпустки в Сполучених Штатах на лижах у пам’яті залишилися круті яри і катання верхівками засипаних снігом гір у Jackson Hole на західному узбережжі та чудові гамбургери в Нью-Йорку. А після перебування в Юті згадується незвичайна святкова атмосфера фрирайду і ковзання легким мормонським пухом. Але давайте по черзі.
До Salt Lake City, міста мормонів і міста-організатора однієї із зимових олімпіад, ми потрапили через Париж. Найдешевшим, але, як виявилося, не безпечним щодо багажу рейсом. Громадська думка підтвердилася на 100%. Багаж, зокрема й лижі Nobile, які ми мали тестувати, зникли.
Отримали ми все лише на третій день після прильоту. На щастя, він був застрахований, і на страховку ми змогли взяти в прокат дещо на місці. Політ тривав близько 14 годин, ми потрапили до Salt Lake City близько 10 ранку за місцевим часом. Швидке відвідання «rent a car», і ми оселяємося на тиждень у Cristal Inn. Ідеально, адже ми на самому краю міста, на виїзді до лижних просторів (хвилин 40 дороги).
Рано вранці збираємося в перший тур. Спочатку центр Alta. Він розташований на схилах трьохтисячників, і тут пропонується величезна зона вільного катання поза трасами. Ратраки розчищають тільки під’їзди до підйомників, далі — рухайся, куди очі дивляться. Інфраструктура центру дуже неоднорідна: від старих крісельних підйомників без підпорок для ніг до ультрасучасних. Якщо стати обличчям до станції, ліворуч буде знаходитися територія під назвою Catherines Area. Там круті й вузькі розколини. Мало місця і тісно. Іноді нахил схилу справляє сильне враження. Межа, що відділяє офіційні лижні угіддя від тих, де вже не діє контроль рятувальників, дуже тонка і не завжди помітна. Виїхавши за неї, ти можеш розраховувати тільки на себе. Ризикнеш — візьмеш на себе відповідальність, зокрема й фінансову, за рятувальні операції. З погодою нам пощастило — це був початок найкращого тижня в році.
Уночі ще сніг пішов. Як на наші європейські мірки — опади були пристойні. Усі сліди вчорашнього катання зникли. Ми почали обстежувати центральну і праву частину курорту. Перша — це теж круті, але ширші яри. Вони просто створені для тих, хто вперше хоче покататися в таких умовах. Далі — правий бік, що зветься Ballroom. Саме там ми вперше після приїзду спустилися красивими широкими дугами. Величезні засніжені простори не обмежували ні довжину дуг, ні швидкість. Можна було отримати задоволення від нескінченних метрів білого пуху, вигадуючи власні траси. Я, здається, розумію, як виникла така назва — фрирайд. Просто справжній бал білого задоволення…
Після трьох днів катання прощаємося з Alta. Не вистачило двох днів, щоб обстежити центр повністю. Окрім величезних просторів для фрирайду, запам’яталася атмосфера цього місця. По-перше, що здалося незвичайним — ці території тільки для лижників. Мені бракувало сноубордистів на підйомниках і схилах. По-друге — це висока культура тих, хто там перебував. Ніхто не поспішав, не ліз лижами на інших. Люди виглядали спокійними і доброзичливими. До одного підйомника частинами стояли в трьох чергах. Працівник, що обслуговував підйомник, показував на одну з черг, і ці лижники підходили на посадку. Наступні два дні ми провели в Snowbird. Цей центр отримав звання найкращої станції в Юті у 2012 р. Мені стало цікаво, у чому ж він випередив решту 15. І я швидко дізнався. У перший же день пішов сніг. Це була справжня американська буря. Я сходив із підйомника вкритий снігом із голови до ніг.
Але, хоч як парадоксально, попри сильний сніг і погану видимість, катання було чудовим. Усі тягнулися кататися, як мусульмани в Мекку. У Європі такий снігопад ускладнює катання або робить його просто неможливим. А тут за таких умов ти отримуєш величезне задоволення і радість. Безкраї снігові поля, довші, ніж в Alta, яри, а наприкінці — ліс. Зокрема листяний, менш густий, що дозволяв вільно їздити між деревами.
Посеред першого дня ми дізналися, що шлях до SLC закритий. І відкриється лише о 16:00, коли дорожні служби очистять дороги. І справді, у зазначений час підняли шлагбаум, і ми могли повернутися в готель. Бо Snowbird — це місце не лише з сучасною інфраструктурою, а й із чудовою організацією. І хоча площі для катання там величезні — вони чудово позначені. Уперше я зіткнувся із системою, що дозволяє так легко орієнтуватися на місцевості. Дуже добре вирішені транспортні моменти. Великі сучасні трамваї вміщають одразу 200 осіб. А чого варті траси, що починаються різкими спусками одразу при виході з гондоли підйомника! І хоча центр значно більший, ніж Alta, люди тут такі самі — доброзичливі, готові допомогти, незалежно від віку. Мені було незвично бачити, як доволі літні лижники легко і невимушено долають круті стіни чи яри. Було зрозуміло, що вони тут каталися завжди і перебувають у дружніх стосунках з навколишньою природою.
Але після п’яти днів катання настав час повертатися до Європи. Дивно, хоч фрирайд і виник у Старому Світі, я волію Штати. Величезні дикі простори, неправдоподібні снігопади і відчуття, що тебе ніщо не обмежує. До слова, як місцеві, так і приїжджі з нерівномірною засмагою (через маску) працюють у барі. Але коли починає йти сильний сніг, вони зникають, кинувши роботу. І, схоже, що роботодавці ставляться до цього з розумінням. Чудове місце! І клімат, якого немає на наших широтах.
